Персональна виставка Євгена Клименка “ДУХ ЧАСУ. МЕТРО” (м.Київ)

Метро – буркотливе черево велетенського міста-кита, паралельний світ педантично паралельних рейок, alter ego нашої майже фейкової реальності. Проте там вирує напрочуд справжнє життя. Люди залишаються людьми, дозволяючи іноді людському єству брати гору над суспільними умовностями: емоції, почуття, психологічні стани, спускаючись ескалатором вглиб землі разом із своїми власниками, набувають особливого втілення.

Євген Клименко створює класично місткі, наповнені образи. За кожним жестом руки, поставою, поглядом, окреслених з ескізною легкістю та графічною лаконічністю, йде особиста історія – життєві події різного масштабу та ступеню доленосності. Бешкетний і потайний або підсвідомий і автоматичний процес «підглядання» за пасажирами метро додає незначущим сюжетам особливого колориту у прямому й переносному сенсі.

Тема буденних подорожей у метро стрімко трансформується художником на впізнавані класичні сюжети, що магічно заворожують і довго не відпускають. Адже ким, як не сучасною «Дівчиною, яка читає лист біля вікна» (1657) нідерландського живописця Яна Вермєєра є дівчина, яка замріяно скролить стрічку соцмереж у своєму смартфоні? Або жінка з дитиною на руках, яка сидить на лавці вагону, – чи не канонічно закомпонована Богородиця із обтічним силуетом, притаманним образам Едварда Мунка, австрійського класика віденської сецесії? Образи, створені у 21 столітті, очевидно резонують із персонажами з полотен класиків європейського мистецтва 17-20 століть.

Штучні джерела освітлення й специфічні рефлекси завдяки експресивній живописній поверхні при лаконічній палітрі та академічній композиційній майстерності набувають особливої наративної сили. Світло окреслює й вимальовує певні характерні деталі предметів та персонажів, зверхньо ігнорує й відводить погляд від несуттєвого. Звичні «декорації» метрополітену додають і підкреслюють умовність та штучність обставин, в яких опинились персонажі творів.

Сучасна доба метамодернізму, звільнивши мистецтво від нав’язливих стереотипів щодо обов’язкової інновативності або трендовості, позбавивши критерію темпоральності й лінійного розвитку часу, дозволяє митцям вільно обирати стиль, манеру, техніку, апелювати до будь-якої доби та сюжету. Позачасовим було й залишається одне – мистецький талант. Завдяки талановитому Євгену Клименку ми з вами маємо можливість миттєво ОПИНИТИСЯ В МЕТРО і ПОЧУТИ пульс-ритм його металевого серця, ВДИХНУТИ хвилю паленої гуми й мастил, ВІДЧУТИ холодно-металеве повітря протягів з відчинених віконець, ЗАЗИРНУТИ в пронизливі очі-фари заклопотаних потягів, ДОТОРКНУТИСЬ до життя випадкового незнайомця, неначе до рукава його пальта, силует якого ось вже зникає ескалатором вгору з вашої реальності, щойно засковзнувши до неї на мить.