125 років білоруській письменниці з Меджибожа

Обласний літературний музей організував і провів на Хмельниччині ряд заходів з відзначення 125-річного ювілею Зоськи Вєрас. Письменниця, видавець, громадський та культурний діяч, ботанік, мовознавець, людина енциклопедичних знань – такою ввійшла вона в історію братнього білоруського народу.
Почався життєвий шлях Людвіки-Софії Сівіцької (таке справжнє ім’я ювілярки) у нашому подільському краї, на берегах Південного Бугу й Бужка – у древньому містечку Меджибожі: тут народилася вона 30 вересня 1892 року в сім’ї поручника 48-го Одеського піхотного полку Антона Сівіцького та Емілії з роду Садовських – обоє родом з Білорусі.
В 1904 році Людвіка Сівіцька вступила до приватного торгового училища Л. Володкевича в Києві. На той час початкову освіту, в тому числі й музичну, вона отримала від батьків.
На час навчання Людвіки в училищі й припадає її літературний дебют – у рукописному часописі «Підсніжник».
Після раптової смерті батька в 1907 році Людвіка разом з матір’ю переїхала у родовий маєток Садовських Вільховники Сокільського повіту. Наступного року вступила до 6 класу приватної жіночої гімназії Катерини Барковської в Городні. У цей час (1911 рік) під псевдонімом Мірко починає співпрацю з журналом «Наша Ніва» – друкує в ньому свої «творики» білоруською мовою.
Входила до складу Городненського гуртка білоруської молоді, що діяв нелегально. Читалися лекції, співав хор, ставились вистави, відбувалися заняття з вивчення білоруської мови, проводились вечори. Тут народився й саморобний альманах «Колос білоруської ниви» (1913 рік), роздрукований циклостилем тиражем п’ятдесят примірників.
Після закінчення гімназії (1912 рік) ще рік жила в Городні, підробляла репетиторством, а потому виїхала до Варшави, де навчалася на 10-місячних садівничо-городньо-бджолярських курсах та на вечірніх 6-тижневих військових санітарних курсах (1914 рік).
З початком Першої світової війни повернулася у маєток діда Вільховники, та через воєнні події евакуйовується з матір’ю до Менська. В 1915-1916 роках працювала в Білоруському комітеті допомоги потерпілим від війни, який організував і «Білоруську хатку», де велася й значна культурна робота. Тоді ж познайомилася й заприятелювала з Максимом Богдановичем, який п’ять місяців мешкав у Менську, перебував у товаристві «Білоруської хатки».
З 1927 року  Людвіка Войцік стала редактором дитячого часопису «Заранка» («Зіронька»), де публікувала і свої оповідання. В 1934-1935 роках – вона очолювала дитячий журнал «Проліски», у 1928-1939 роках – голова Білоруського кооперативного товариства «Бджола» й одночасно (1934-1938) – редактор бджолярського часопису «Білоруський вулик» (Вільно). Написала і видала брошуру «Історія вживання лікарських трав» (1934).
В лісовому масиві на Панарських пагорбах під Вільно Людвіка Войцік побудувала хатину – з дерева і глини, як це роблять  в Україні. Там і знаходила сили в праці біля землі – фактично створила багатий ботанічний сад біля своєї «лісової хатини».
Громадська і творча активність  Зоськи Вєрас (Людвіки Войцік) припинилася в 1940 році, коли Вільно (Вільнюс) опиняється під радянською, а згодом – під німецькою окупацією. Особливо важкі часи настали, коли прийшло «друге» «визволення» совітами. В 1944 році була закрита Віленська білоруська гімназія, наступного року ліквідовано Білоруський музей імені Івана Луцькевича. У 1946 році радянські каральні органи арештували сина – Антона Шантира. Сліди його пропали. В 1948 році несподівано помер чоловік. У житті Зоськи Вєрас наступив період, який вона пізніше назвала «летаргійним сном».
Хтозна як би далі склалося життя всіма забутої Зоськи Вєрас, якби її не знайшов у лісовій хатині й заново не «відкрив» дослідник Арсен Лис, який збирав у вільнюських архівах матеріали до дисертації. Її «лісову хатку» почали відвідувати письменники, журналісти, науковці, студенти. Зосці Вєрас було про що розказати – адже вона брала участь у багатьох подіях в долі свого народу, знала багатьох письменників, політичних, громадських діячів.
Повернулась вона й до літературної творчості. У 1985 році видала книгу віршів та оповідань для дітей «Колоски». Писала спогади, вела активне листування, в якому виявляла своє вболівання за долю білоруської мови, культури, згадувала про події минувшини.
Померла Зоська Вєрас  8 жовтня 1991 року. Похована на Панарських могилках поруч з могилами матері, чоловіка і сина.
В 2013 році у книжковій серії «Городненська Бібліотека» вийшла друком книга «Зоська Вєрас. Я пам’ятаю все». Її спогади, 367 листів, датованих 1967-1989 роками, опрацював і упорядкував до видання письменник і літературознавець Міхась Скобла. Підготував і видав друком він іще дві книги творів та листів письменниці.
Завдяки білоруському письменнику Міхасю Скоблі та його колезі Сергію Панізніку обласний літературний музей зібрав матеріали про Зоську Вєрас, що й дало можливість провести ювілейні заходи. Зокрема, вони відбулися в приміщенні літературного музею, в державному історико-культурному заповіднику «Межибіж», в Кам’янець-Подільському Національному університеті імені Івана Огієнка. Письменники, працівники музеїв та бібліотек, викладачі й учителі Хмельниччини, студенти різних навчальних закладів мали можливість познайомитися з життєвим і творчим шляхом землячки – видатної постаті в історії Білорусі.
З особливою теплотою й сердечністю сприймалися виступи гостя ювілейних заходів – білоруського поета Міхася Скобли. Його розповіді білоруською мовою про Зоську Вєрас, читання власних віршів розкривали в серцях присутніх щирі почуття братерства і дружби з білоруським народом.
Міхась Скобла  поділився враженнями: ” Коли їхав сюди, в Україну, то думав, чи хоч трохи знають в цьому краї про свою землячку. І з радістю побачив, що знають – в літературному музеї, в заповіднику «Межибіж». А ще дуже хочуть знати в бібліотеках і школах, в педагогічно-гуманітарній академії, в Національному університеті імені Івана Огієнка, в коледжі культури і мистецтва. Мені здається, наші зустрічі, назавжди залишаться в серцях їхніх учасників. З радістю бачу, що письменниця Зоська Вєрас повертається й на Поділля, в Україну, де розпочався її життєвий і творчий шлях”.